- Що з тобою, Костю? Ти занедужав?!

- Холєра ясна! Чоловiк непритомний, а вони з квiтами... Мерщiй, мерщiй, лiкарю!

Микола Рудий шарпнув йому сорочку, гудзики посипались додолу.

Чиїсь тремтливi пальцi торкалися його руки, а вiн уже стояв на березi золотистого марсiанського моря, високi дужi ноги омивало тепло, пiд округлим черепом без єдиного шва билася думка: "Звiдки цей колiр? Звiдки цей колiр?" I водночас вiн бачив, як там, на далекiй Землi, бiля нього пораються троє лiкарiв, чув невдоволене бурчання Миколи Рудого i Оленине схлипування:

- Спiзнились...

"Усi кудись спiзнюються, а Сонце випиває море, крiзь воду просвiчує пiсок - майбутня пустеля... Он чому колiр золо..."

Новик полегшено зiтхнув, i це було його останнє зiтхання.