Взяла першу ноту. Чистий, сильний голос спiвачки, знайома легка мелодiя заколисували. Дехто почав пiдспiвувати, п'яно похитуючись на стiльцi.

Люцiя була певна в собi, сама милувалася перед дзеркалом гарним обличчям, знала, що усмiшка її подобається чоловiкам, якось театральний ловелас сказав, що вона у неї медова, зваблива, спокуслива, нiби говорить, що Люцiя без опору готова вiддатися на ласку кавалера. I чоловiки божеволiли бiля дiвчини.

Скiнчивши пiд оплески "Розамунду" i вихиливши фужер вина з рук молодого офiцера, який пiдбiг до невисокої естради, Люцiя звеселiла, остаточно розслабилася i, бажаючи догодити пiдпилому товариству, пританцьовуючи, заспiвала не дуже пристойну пiсеньку:

Як майора я любила

До майора спать ходила,

За пiвкiло маргарини

Цiлувала три години...

Невмiло перекладена самою Люцiєю на нiмецьку, пiсенька звучала особливо вульгарно. За столиками вона викликала захоплення, вигуки, смiх, оплески. Один з лiтнiх офiцерiв посилав Люцiї поцiлунки i високо пiднiмав якийсь пакунок, що, на його думку, символiзував отi самi "пiвкiло маргарини".

Та ось дверi у кафе знову прочинилися - i до зали увiйшов черговий гiсть.

У Люцiї закалатало серце. Це був той самий офiцер у есесiвськiй формi, що нагримав на Артура Христофоровича i доброзичливо розпитував її. Високий, стрункий, у чорному мундирi зi свастикою на рукавi. Люцiя побачила, що на шиї, пiдпертiй твердим бiлим комiрцем, висить залiзний хрест. "О, це велике цабе!" - подумалося їй.

Його помiтили й iншi присутнi в залi. Гамiр ущух. Лiтнiй офiцер, який посилав через весь зал поцiлунки, опустився на стiлець i заходився акуратно наливати собi з пляшки вина, прагнучи не розлити його.