Трофиновський назвав себе, i Цвiркун С.I., як значилося на двернiй табличцi, здивувався ще бiльше.

"Мабуть, ще нiчого не знає про смерть сусiда", - подумав слiдчий i сказав:

- У мене до вас кiлька питань. Про вашого сусiда.

Очi Цвiркуна жваво блиснули:

- Так я й знав, що до цього справа дiйде!

- До чого - до "цього"?

- Вiдповiднi органи ним зацiкавляться. Встиг уже щось накоїти?

Мовби не почувши питання, слiдчий поцiкавився:

- Ви певнi, що сусiд мусив був щось накоїти?

- Певен, певен, - захитав головою Цвiркун.

- Чому?

- З дивацтвами людина, щоб не сказати бiльше. - Цвiркун покрутив пальцем бiля скронi i пiдморгнув Трофиновському. - Жив самотньо, з двома дружинами давно розлучився. Та й хто житиме з таким, якщо вiн - чи повiрите? - цiни не знає простим речам? Одного разу Петро Вадимович якомусь хлопчаковi за малюнок вiддав свiй годинник, їй-богу! Уявляєте? Смiхота!

- Який малюнок?

- А кат його знає. Звичайний клаптик паперу. Але Степура зняв годинника i вiддав. Сам бачив, а то нiзащо б не повiрив. Дружки у нього теж один в один, не вiд миру сього. Заведуть розмову про що-небудь - ледве за чуби не беруться. З-за якоїсь дрiбницi. Хтось скаже, що такий-то художник за стародавнiх часiв змiшував фарби ось так. Каже впевнено, нiбито поряд стояв. А другий тому заперечить. I пiшло-поїхало. Так сперечаються, мов хату продають. Шаленi якiсь. Хiппi. Особливо двоє. Високий i тонкий, як жердина, i низенький патлатий.

- Ви часто бували у сусiда?

- Що ви, звiдки? Вiн i не кликав. Вважав себе вище нас. рядових трудiвникiв. Як же, з iншого тiста злiпленi. Нема того, щоб по-сусiдському на чай-каву запросити...

- Звiдки ж про його друзiв знаєте?

- А кричать вони так, що й на сходах чути.