Батько тяжко зiтхнув i деякий час мовчав, не вiдриваючи погляду вiд освiтленого овалу. Внизу на екранi миготiли цифри - десятилiття близького майбутнього. Воднева хмара мчить iз субсвiтловою швидкiстю. Ось через дев'яносто рокiв крилом черкає їхню галактику... Сто сiмдесят один рiк - i рiдна планета тоне в бiлому туманi... Температура катастрофiчно падає, атмосфера зникає, замiсть неї водень, водень...

Нарештi обiзвався:

- Сама ж бачиш - катастрофа невiдворотна, i станеться вона через сто сiмдесят один рiк - прогноз точний, я вже перевiряв.

Голос його звучав рiвно, монотонно, навiть байдуже. Соул аж здригнулася. Що це з ним сталося? Чи пiддався апатiї?

- А переселення... Невже немає нiяких проектiв?

- Бачиш, дiвчинко, хоч ми й вийшли в космос, але...- Вiн знову зiтхнув.- До найближчого зоряного острова щонайменше сто свiтлових рокiв. Свiтлових, розумiєш? Якби кораблi помчали iз швидкiстю свiтла, тодi частина мислячих, можливо, врятувалася б. Та це нездiйсненне.

- Отже, Чорна Троянда...

- I не думай, доню, про тих... панiкерiв, страхополохiв. "Кiнець свiту! Розтринькуй життя! Хай панує смерть!" Гидке блюзнiрство...

Батько вимкнув екран, у залi спалахнуло свiтло. I тепер Соул побачила: на обличчi в нього - нiякiсiнької апатiї, очi зблискують енергiєю, аж сяють.

- Це серйозне випробування для нас. Мусимо знайти вихiд iз безвиходi. Треба врятувати Життя! Зрозумiй: це - наш обов'язок, наша мiсiя...

Пружно пiдвiвся з крiсла, заходив по голубому килиму.

- Але ж ви кажете - альтернативи нема, то як же...

- Нi, я такого не казав, - махнув рукою батько. - Хоча ми, ну, твоє поколiння, - останнi на цiй планетi, проте надiя на збереження Життя є. Воно мусить вiдродитися в iншому мiсцi, хоча й через мiльйони рокiв...

- Останнi... - повторила Соул, аж тепер усвiдомлюючи увесь трагiзм становища. Провела рукою по чолу, нiби знiмаючи павутину.- Не вiриться. Невже так i буде? А я ж мрiяла про сiм'ю...