Ну, правда, то - картина, але й забувати, що кордон поруч, не варто. Чому оцей вертолiт опинився тут, далеко вiд звичайної траси лiтакiв? Як потрапив на нього цивiльний японець? I чому вiн так тривожно поглядає на годинник?

Одне слово, обережнiсть не зашкодить. Отож i прислухаються хлопцi до кожного звуку, не зводять очей з пiдозрiлих незнайомцiв.

Льотчик вимкнув радiостанцiю, зняв з голови навушники, щось промовив до японця.

Той поморщився i залопотiв швидко-швидко.

Хлопцi тривожно перезирнулися: так i є, розмовляють англiйською мовою!

- Що вiн каже? Що? - нетерпляче зашепотiв Коля Рибаков. Англiйська мова завжди йому була сiллю в оцi, - Марiя Павлiвна ледве-ледве трiйку ставить. Але ж Васько Лисичкiн - вiдмiнник!

Однак видно, що i Васькове знання чужої мови дуже поверхове.

- Запiзнення... загроза... бомба... - шепоче вiн невпевнено. - Не розумiю, Колю: надто швидко говорять. Ага, ось. Провокацiя... Критична точка... Бомба... Двiстi мегатонн... Ще раз - провокацiя...

Васько замовк, злякано подивився на Колю. А той зосереджено морщив лоба, мiркуючи, що робити.

Звичайно, слiд побiгти на заставу. Але туди кiлометрiв з п'ятнадцять, а сонце вже сiло на вечiрнiй пруг. Як не кажи, самому, та ще й беззбройному, вночi в тайзi страшнувато. А вдвох не можна, бо хтось мусить лишитися. Навряд чи сидiтимуть тут чужинцi довго. Мабуть, чекають темряви, щоб чкурнути в якесь лiгво.

Доки Коля отак розмiрковував, сонце запнула темна хмара. Швидко смеркало.

Льотчик клацнув вимикачем. Яскраве свiтло залило кабiну вертольота. I водночас сiра пiтьма довкола враз набула синяви i густини.

Вiдтепер стежити за пiдозрiлими було безпечнiше й легше. А вони, мабуть, покладаючись на те, що перебувають у вiковiчнiй тайзi, аж нiскiльки не остерiгалися.

Японець витяг з товстезного портфеля згорнену карту. Розстелив її, почав щось пояснювати льотчику,- знову ж таки англiйською мовою.