- Атомну бомбу? Ой Колю... Що ж робити?

- Негайно бiжи на заставу. Скажи: зiрвати бомбу збираються завтра, о сьомiй п'ятнадцять ранку.

- Гаразд, я побiжу, Колю, побiжу... А ти?

- А я лишуся тут. Стежитиму за ними... Чи, може, на заставу побiгти менi?

- Краще вже я. Ти ж знаєш...

Васько замовк, знiтився. Вiн надто полохливий i дуже погано бачить зiпсував собi очi надмiрним читанням. Звичайно ж, сидiти тут у схованцi пiд ялиною для нього було б краще, анiж мандрувати тайгою вночi. Але тут з нього користi буде мало. Вiн це розумiє. Тому й згоден подолати свiй страх.

Тепла хвиля вдячностi хлюпнула в груди Колi Рибакову. Йому теж страшнувато, але звання зобов'язує: всi в школi переконанi, що вiн найхоробрiший i найспритнiший. Отож i не можна видавати свого хвилювання.

- Ну, гаразд, бiжи! - Коля мiцно потиснув руку Васьковi. - Нi, ще одне... В разi там чого - скажи Нюрцi, щоб вiддала тобi мiй транзистор. Я, мовляв, звелiв...

- Та облиш, Колю! Хiба...

- Тс-с-с! Чуєш?

Десь вдалинi виник i почав швидко наростати потужний гуркiт авiацiйних двигунiв. Звук був якийсь незвичний, незнайомий, i хлопцi, якi, навiть не дивлячись на небо, завжди правильно визначали тип лiтака чи вертольота, насторожились. Чужинець?

А гудiння все наближалось i наближалось. Це вже був не гуркiт, а щось схоже на потужний акорд басiв органа...

З галявини, вiд пошкодженого вертольота, навскоси вгору метнувся яскравий промiнь прожектора. А за кiлька секунд, у вiдповiдь йому, десь високо в небi спалахнуло ще яскравiше свiтло. На галявинi стало видно, як удень; вiд кожного дерева, кожного кущика помчали вугiльно-чорнi тiнi.

Приголомшенi хлопцi припали до землi, мов мишенята. Подiї розгорталися значно швидше, анiж можна було чекати, i в зовсiм несподiваному напрямку.

- Дирижабль! - прошепотiв Коля. - Дивись, Васько: дирижабль!