В той день гримiла вся школа. На уроках читали газети з повiдомленнями про героїчний полiт. Всi кричали "ура", складали привiтальнi телеграми першому космонавту, а нерозлучнi друзi мовчазно сидiли за партою. Вони були враженi, приголомшенi, зачарованi. Вони не могли кричати - занадто чудесним було це здiйснення. Дитячi серця пiдказували, що найкраще осмислити таку подiю в тишi.

Взявшись за руки, вони довго ходили того вечора пiд зорями, зiтхаючи, дивилися на Мiсяць, на червоний вогник Марса, на золотаво-срiбний вiзерунок небес. I дали один одному слово - вчитися лише на п'ять, щоб стати такими, як Юрiй - перший мiжзоряний мандрiвник.

Вони дотримали слова. Жодної трiйки не з'являлося в їх щоденниках. Учителi хвалили друзiв. Але прiзвисько "ночвонавти" за ними так i лишилося.

Та ось настало лiто. Почалися канiкули.

Андрiйко зiбрав друзiв у заповiтнiй долинi, де вони завжди гралися. Ця долина лежала за три кiлометри вiд села. Щоб потрапити до неї, треба було перейти два невисокi горби, минути березовий лiс i перебрести неглибокий струмок. У долинi завжди було пусто, дороги проходили далеко осторонь, трава росла мiзерна, тому худобу сюди не виганяли, i це робило безлюдну мiсцину дуже затишною для гри.

Надiйка i Боря зацiкавлено дивилися на свого вожака. Що там вiн вигадав?

Синi очi Андрiйка аж бризкали iскрами вiд таємницi. Зiбравшись у ямi, пiд крислатими кущами бузини, друзi сiли на кам'янi стiльцi i приготувалися до наради.

Андрiйко сказав:

- Товаришi! Пора нам починати практичнi роботи.

- Що значить, практичнi? - заморгав вiями Боря. - I в чому?

- Як-то в чому? В космонавтицi, певна рiч...

- Кажи точнiше, - не терпiлося Надiйцi. - Що ти хочеш?..

- Ми зробимо ракету! - одрiзав Андрiйко. Боря i Надiйка остовпiли. Вони не могли вимовити й слова. А їхнiй вожак впевнено вiв далi:

- Зробимо ракету i запустимо її. Спочатку маленьку, для спроби. Посадимо в неї кота. А потiм, якщо спроба буде вдалою, зробимо велику ракету... I полетимо самi. Ясно? I хай тодi Стьопа скаже, що ми "ночвонавти"!