Спершу паморочився найсвітліший розум від спроби уявити Вічність і Безмежжя. Та вічним було й почуття незадоволеності, безмежним — дерзання людини. І вирвалася вона в космос. Перший корабель-супутник нагадував плід у чреві матері. Земне тяжіння, мов плацента, утримувало його в орбітальному польоті, аж доки перша міжпланетна ракета не розірвала ту плаценту і не вивела мислячу істоту у вільний, незалежний від матері-Землі світ.

Людина осідлала субсвітлові кораблі і помчала чорними глибинами Всесвіту. І доки в ілюмінаторах чи на екранах локаторів зорельотів пропливали сузір’я Галактики, доки корабельні годинники відраховували дні й місяці, на землі минали десятиліття й віки. Весь арсенал науки і техніки кинула розумна істота в наступ на загадку природи. І скорочувалися космічні відстані, життя людини стало вистачати і на походи за галактичні “моря”, і на земне щастя після повернення до рідного порога.

Дорогу подолував той, хто йшов вперед і вперед.

Відхилімо ж, читачу, подумки завісу часу і загляньмо у далеке, але, на наш погляд, імовірне минуле та можливе майбуття.

…Вже дванадцятий місяць за земним часом плазмоліт мчить космічним шляхом до землі. Вважаючи, що зворотний курс корабля має бути безпечним, астронавти віддалися електросну. У величезній кулі плазмольота не спали лише чергові інженери-реакторники, астронавігатори і радисти.

Та крім цих вахтових на кораблі не опало ще двоє: Сергій Чуєв і Лан Лей. Якщо інші вважали одноманітні дні й місяці польоту неефективною втратою часу і тікали в царство сну, закохані і думки не могли допустити, щоб просте щастя — бачити одне одного — зміняти на найчудовіші сновидіння.