На екранi було добре видно житловий вiдсiк, де ми перебували. Вiн здавався таким маленьким проти всього корабля! По сусiдству з ним мiстився вiдсiк, у якому були манiпулятори, необхiднi нам пiд час висадок. Далi вiдсiк, де ми утримували тварин: курей, овець, корiв тощо. Перед тим, як на тривалий час мала висiсти на нову планету людина, треба було перевiрити, чи нормально аклiматизуються на нiй земнi тварини. Адже крiм штучної атмосфери - створити її на новiй планетi не складало особливих труднощiв було ще безлiч рiзних факторiв, котрi впливали на людський органiзм... Потiм iшли один за одним вiдсiки найрiзноманiтнiшого призначення. I вже по всьому - серце корабля, його iоннi двигуни...

- Час iти на змiну Стафо, - позирнувши на годинник, сказав я i пiдвiвся.

Якщо вiдверто, я мiг би посидiти тут iще хвилин двадцять. Та не хотiлося лишатись наодинцi з Марiйкою. Це було якесь двоїсте почуття. З одного боку менi так кортiло побути з нею ще хоч трошки. Все на свiтi я б, здається, вiддав, аби провести з Марiйкою цi кiлька хвилин, пожартувати, погомонiти з нею. Проте я не лишився. Менi здалося, що Марiйцi це неприємно. Розмовляючи зi мною, вона весь час начебто вiдверталася. А в мене химерна вдача. Хай як людина менi подобається, та коли вона виказала до мене неприязнь, я свiдомо уникаю її.

- Скажiть Стафо: я тут, - попрохала Марiйка.

В коридорi, що вiв у штурманський вiдсiк, мене мало не збив iз нiг захеканий Сегедi, наш другий пiлот.

- Даруйте, поспiшаю! - крикнув вiн.

- Бачу. А що скоїлось?

- Бiжу до капiтана. Надзвичайне вiдкриття!

- Ну? - я спробував утримати Сегедi за рукав, але куди там,

- Потiм, потiм, - вiдмахнувся вiн i зник за поворотом коридора.

Я заступив Стафо i знiчев'я став гортати дорожнiй журнал. Коли раптом спалахнув екран. Тричi пролунав сигнал "Слухайте всi!" I по тому я почув дивовижну звiстку: метеорний потiк, зустрiнутий "Грегором", пульсував, вiн нiби дихав. Iнтенсивнiсть його то зростала, то спадала майже до нуля, i все це вiдбувалося з чiткою перiодичнiстю.