З найбiльшою приємнiстю Овсiй пригадував той день, що був перший iз перших. Увечерi, коли робота в порту кiнчалася, Овсiй любив, залiзши в затишний куточок величезного пакгаузу, поринути в тихий плин спогадiв. Збоку здавалося, старий робот умер. Подеколи до нього стурбовано пiдходив черговий iнженер. Та, вгледiвши Овсiїв фотоелемент, що блимав у пiтьмi, заспокоєний iшов собi геть.

А Овсiй знову поринав у нетрi спогадiв.

...Який-бо вiн яскравий, той перший день свободи! Сонце свiтило якось особливо. О, це зовсiм не те, що ловити його тепле промiння крiзь фрамуги бiолабораторiї. Тут, на просторi, не обмеженому стiнами i стелею, навiть сонце видавалося зовсiм iншим. Овсiй подумав, що сонце таке ж ласкаве та щедре, як Микола Михайлович, його вихователь.

Дверi за Овсiєм зачинились, i вiн опинився на терасi сам. "Бетон", визначив вiн, обережно помацавши пiдлогу. Широку терасу облямовували низькi бильця iз брунатним пластиковим кантом. "Пластик потемнiв од часу", автоматично вiдзначив Овсiй.

Вiн ступив кiлька непевних крокiв. Його пальцi весь час ворушилися, тремтiли з напруження. Ще б пак! Сьогоднi вперше Микола Михайлович дозволив Овсiєвi самостiйно вийти на полiгон, поза будь-яким наглядом та контролем.

Крок, iще крок. Тераса здається безмежною.

Нарештi Овсiй дiйшов до балюстради, мiцно обхопив пальцями алюмiнiєвий стовп. I зразу заспокоївся. Кiнець кiнцем вiн у думках переживав усе це не один раз.

Тепер можна братися до збору iнформацiї. Овсiй знав: увечерi вихователь обов'язково прогляне блоки його пам'ятi. Тiльки сьогоднi там будуть вiдомостi, що вiн їх набув не з довiдникiв i мiкрофiльмiв...

Овсiєвi локатори невпинно оберталися - вони ретельно обстежували довколишнiй простiр.

Ось ребриста пiдлога тераси. Шар бетону сантиметрiв десять завтовшки. Далi порожнеча. Пiдвал. Та який великий! I темний. Доведеться ввiмкнути iнфразiр.