Овсiй повiльно пiдвiвся. Роззираючись, постояв.

Вiн був зовсiм незалежний. Мiг iти куди заманеться. Перед ним стояла єдина умова - о чотирнадцятiй нуль-нуль вернутися в бiолабораторiю.

Овсiй навiть не уявляв собi, що довкола стiльки навдивовижу цiкавої iнформацiї. Вiн неквапом брiв паралельно до пластикової стежки. Обминав вербовi кущики. Перед ним неохоче розступалось високе рiзнотрав'я. Овсiй озирнувся. Котедж, що в ньому довелося пронидiти стiльки рокiв, день у день поглинаючи розмаїту iнформацiю, лишився далеко позаду. Згадалися першi кроки, коли вiдстань од екрана до стелажiв видавалася прiрвою, через яку необхiдно було перестрибнути. Зважитись на це було нелегко. Микола Михайлович трiшки пiдштовхнув Овсiя, i вiн несподiвано для самого себе ступив уперед, широко розчепiривши руки...

Тепер перед ним, скiльки займеш оком, слався рiвний, мов стiл, полiгон, а вiн iшов та йшов, фiксуючи в пам'ятi температуру повiтря, вологiсть, силу вiтру й десятки iнших параметрiв.

На полiгонi було порожньо. Далеко на обрiї, де плато зливалося з небом, мрiли якiсь будови. Про їхнє призначення Овсiй мiг тiльки здогадуватись. Он та споруда, зiткана з однакових ланок i схожа вiддалiк на шахову туру, - за всiма ознаками, вежа космозв'язку. Поряд галерея... Мабуть, гiмнастична зала для таких, як i вiн, роботiв. От би зустрiти кого-небудь iз своїх побратимiв!

Ще перед тим як вийти з бiолабораторiї на широкий степовий простiр, Овсiй мрiяв про несподiванi зустрiчi на полiгонi, вiн прагнув їх i водночас боявся. Та це й не дивно. Адже досi йому доводилось контактувати iз самим тiльки Миколою Михайловичем.

Летючi кiбери, сюркочучи, пролiтали у нього пiд самiсiнькою антеною. Овсiй на ходу кiлька разiв спробував упiймати загадкове створiння, та, видно, його рухи були незграбнi: щоразу крилата модель спритно шугала вгору.