- Або загинула, - з гiркотою сказав я.

- Нi! Я певен, що нi. Прилади показують, що експеримент удався.

- Як же тепер бути? Як урятувати її? Чи ви залишили її напризволяще?

Професор уважно поглянув на мене, трохи помовчав, нiби обдумуючи вiдповiдь, i сказав:

- Багато залежить вiд вас... А може, навiть усе. Не треба гаяти часу. Дайте згоду... i, може, все буде добре...

- Ви хочете, щоб я... пiшов туди?

- Так. I знайдете її. Це - єдиний вихiд. Врятуєте Люсi... i прислужитеся науцi.

Я мовчав, гарячково думав. Що робити? Як бути? Невже це ймовiрно - те що говорив Шрат? Свiт поряд з нами, iнше, невiдоме життя? I в ньому - Люсi, одинока, покинута, безпорадна.

- А що це дає вам? - раптом запитав я професора.

- М-м...Якби вам сказати,- не знайшовся одразу Шрат. - Це не зовсiм дозволено... говорити... Але оскiльки ви зв'язанi з нашою роботою, я скажу. Перше - проблема антиречовини. Друге - проблема невидимого пересування в просторi.

Я промовчав. Я добре зрозумiв, для кого вигiдне таке пересування. Вторгнення в чужi країни серед бiлого дня прямо з вакууму, з пустоти. Як завжди, монополiї могли застосувати найколосальнiшi вiдкриття науки лише для руйнування.

В моїй душi зрiло обурення. Але я не хотiв заперечувати Шрату. Треба було подумати про долю Люсi. А професор, схилившись надi мною, лагiдно говорив:

- Подумайте. Але вiдповiдайте негайно. Бо може бути пiзно. Ми не знаємо, що там з нею, куди вона пiде, що зробить.

Я намагався уявити собi життя без Люсi. Робота... днi i ночi з iншими людьми, без її слова, без її погляду... Нi, нi! Це неможливо!

З мороку виринуло її неповторне обличчя, нiжний голос докiрливо сказав:

- Ми нiколи не розлучимось. Чуєш, Генрiху!