Настирливо звали кудись вогнянi реклама на землi, на стiнах i навiть в небi, мимо пропливав безкiнечний натовп, тiнями пролiтали над головою гелiкоптери, на екранах вуличних телевiзорiв показувалась передача з Мiсяця, куди прилетiли першi експедицiї з Землi, але нiчого цього не бачив Барвицький.. Знову приходила апатiя, як це бувало з ним часто. Вiн повернув до велетенського моста i вийшов до парапету..,

Барвицький не бачив, що за ним на невеликiй вiдстанi йшла весь час молода жiнка. Вона зупинилася недалеко вiд моста, сховавшись в тiнi...

Вiн сiв на парапетi. Хаотичнi думки закружляли в головi. Що вiн хотiв? Розiбратися в тому, що вiдбулося? Для чого? Тепер все даремно! Даремнi його безумнi мрiї, сподiвання, плани...

Далеко внизу, в хвилях рiки, блиснули вiдбитки зiрок. Барвицький стрепенувся, пiдняв лице догори. Легкий вiтер мчав у нiчному небi прозорi волокна хмарок, i здавалося, що зiрки, якi виднiлися в туманному димку, колишуться. Барвицького щось здавило за горло, на очi навернулися сльози- i, як завжди, забилося серце, сильно, хвилююче.

В пам'ятi блискавично проносилося його життя, повертало золоте дитинство. Ще тодi, коли вiн ледве вмiв читати, коли над його бiлявою головою простиралося небо рiдної Галичини, - його хвилював вигляд зоряного неба... З глибини свiдомостi виринали тiнi минулого...

...Вiн сидить на колiнах у матерi - русявої синьоокої худенької жiнки. Легенький вiтрець пестить обличчя Святослава, заколисує його. Не ваблять його нi величнi вершини лiсистих Карпат, що вирiзьблюються на обрiї, нi спiв солов'їв, нi тiнистi гаї, нi рев Черемошу. Дитячий погляд тягнеться в небесну безодню. Чого йому там шукати - в цих краплях вогню - зiрках, що мерехтять на темносиньому тлi неба, або в холодному колi Мiсяця? Страшна глибина вiдчувається, як поглянеш у небо, але це не лякає Святослава, i з дитячих вуст зривається негадано запитання: