– Помиляєтесь, киязю, помиляєтесь.

I Мертенс здiймає руки з поруччя. Вiзит скiнчено. Князь може вставати й забиратись.

Але князь сидить i з сiрою застиглою посмiшкою дивиться пiд фотель Мертенса.

– Ми… противники. Це так. Але коли в одного противника вистачає малодушностi прийти до другого й прохати пощади, то так натурально, що в другого повинно вистачити великодушностi вiдмовитись од таких способiв боротьби, як… смерть. Бо ви самi знаєте, що ваша вiдмова… смерть для мене й для мого сина.

Мертенс спокiйно накриває очi важкуватими повiками, знову обiймає пальцями поруччя фотеля i, наче цитуючи напам'ять книгу, рiвно, поважно говорить:

– Князю! Кiлька десяткiв рокiв тому ваша вельмишановна шляхетська монархiя штовхнула Нiмеччину в ряд згубних внутрiшнiх i зовнiшнiх вiйн. Зруйнувала. Знищила. Кинула у злиднi, в ганьбу.

Сухий, тонкий нiс князя блiдне так, що здається старою, вивiтреною, посiрiлою кiсткою. Але князь мовчить – десь пiдло нашiптує надiя: а може, задовольниться брутальнiстю й не захоче жорстокостi?

– I ми пiдняли її! Ми! Вернули могутнiсть, славу, багатство! Ми!

I Мертенс сильно гупає себе рукою не в груди, а по круглому колiнi.

– Але ви, ви не признаєте. Мрiєте вернути колишнє, неповторне. Iсторiю лицем назад? Змови проти нас? Що? Га?

Князь скоса зиркає в iржаве лице. Ага, бiржова душа не витримала, розхристалась, дає волю собi, тiшиться, губу зако-иилює, громом гримить.

– Та ще приходите до нас просити в нас нашої зброї для боротьби з нами-таки? Хе! Великодушнiсть?

– Я прошу не для боротьби, а для врятування честi й життя… мого й мого сина. Ну, я вас… благаю!

I, чуючи болючий, жахний сором i знаючи, що цього не треба було казати, i знаючи, що все одно й це не поможе, старий князь робить горлом так, наче ковтає щось трудне, i одвертає голову вбiк. На старiй, жовто-сiрiй шкурi вилиць хоробливо горять червонi плями.