Звiсно, Варвара закохана в нашого Васятка. До речi, саме вона так по-панiбратськи його й називає, потiм поясню чому. Таке її ставлення до нього можна, на мiй погляд, визначити, як кохання. Якщо нi, то я бiльше нiчим не можу пояснити її працьовите завзяття й намагання трудитися з ним у безпосереднiй близькостi та його уважне до її iстеричних балачок ставлення. Бо, вiдверто кажучи, я не забожуся, хто з цiєї пари є бiльшим стервом. Жiнкам її вiку й такого, е-е-е-е, особливого складу характеру обов'язково потрiбно бути в когось закоханими. Iнакше працювати з ними буде взагалi нестерпно. А жити з такими може хiба що дуже нерозбещена людина. Нi, скажемо вiдверто, нiчим не розбещена. Така, що не знає радощiв життя, та й узагалi життя не знає. От, наприклад, собака жити з нею не змiг би, а немовля - змогло б. Бо немовля не знає, з чим таке життя можна порiвняти, i може сприймати Варвару, як щось пересiчне. Наприклад, як табуретку. О! Iнша справа, що воно з цього приводу буде думати про цей свiт та його мешканцiв. Нiчого приємного. Загалом я хтiв сказати, що та людина, яка вмiє кохати чи робити щось iнше, подiбне до кохання, вона не втрачена людина. От.

Тому за умови, що вона все-таки закохана (я сподiваюсь на краще),

така нестерпнiсть виявляється через раз. Оце як зараз: "Папери готовi?" Коза ти пiдiрвана. "Варваро Адольфiвно, ви розумiєте, так невчасно зламався ксерокс. Нiчого поки не можу вдiяти". Вона пильно дивиться на мене. Саме так вона дивиться на яблуко: вiдкусити чи спочатку вимити? Цiкаво, а Гiтлер нiяк не може бути її батьком? Якось дуже сильно виявляються в нiй його гени, не може ж це бути простим збiгом обставин! Не вiрить менi, стара курва. Я намагаюся зробити вираз свого обличчя бiльш приязним, з уболiванням за справу. "Зламався? Мене не цiкавить, що щось зламалося. Це вашi проблеми. Щоб за хвилин десять папери були на моєму столi". Зараз клацне iклами.