Мана не сходила; пляма ще мов побільшала, поширшала - роздалася навкруги. Він розкрив очі. Тіні прошлого, давнього захиталися на їй… Серце 'у його стало, дух замер.

ГОсь перед ним невеличка хатка, чиста, ясна. Сонце якраз уступило в вікно, і світ від його упав на долівку, зачепив невеличку кроватку, на котрій лежав невеличкий хлопчик. Хлопчик підвівся, протер очиці. Чорнява його головонька була закустрана, очі заспані; зате молоде личенько пашіло здоров'ям, грало краскою. Ось двері розчинилися - висунулася жіноча голова. Лице у жінки було сухе, погляд наче зляканий?

- Ти вже встав, проснувся? - спитала вона таким любим голосом, що у хлопчика очиці заграли й личенько усміхнулося.

- Уже, мамо, - одказав хлопчик, показуючи два рядки своїх дрібних білих зубків.

Мати увійшла в хату, підійшла до кроваті і поцілувала дитину. Хлопчик обвив материну шию руками, пригорнувся своїм гарячим личеньком до її засушеного виду…

"Що за диво? - подумав Петро Федорович: - і лице матері і лице дитини такі знайомі… Це ж я! це ж мати моя!" - трохи не скрикнув він і ще дужче впився очима в причуду.

- Годі, годі, Петрусю. Буде бавитись. Ну, я тебе одягну. Батько вже давно дожидається тебе.

- Папочка поведе мене у школу? - усміхаючись, запитав хлопчик.

- Поведе, Петрусю. - І мати почала гладити його головоньку.

- А там у школі є учитель; учити буде?

- Буде, моя дитино, аби вчився.

Хлопчик задумався; рученята його упали на коліна.

- Я буду учитись, мамо. Та вивчусь, великий буду, а папа віддасть мене на службу… Я буду ходити разом з папою, йому помагати.- І оченята його заблищали.

- Будеш, дитино, будеш, мій голубе. Тільки вчися,. мій сину; не так, як Попенко, що по городу собак ганяє.

Дитина знову задумалася. Перед його очима виразно виступив Попенко, - сухий, довгобразий, з жовтими плямами на виду, що босий ганяє по городу. Батько-мати пошлють його у школу, а він за книжки, - поховає Їх на току у стогах, а сам пішов блукати по вулицях.