А кому не звісно, що губернатор аби з ким не поцілується! Сказано-могучий!.. Люди кажуть: з дужим не бийся, а з могучим не тягайся. І не даром кажуть. Ніхто не зважиться накриво слова сказати Олексію Івановичу, а не то, щоб не ослухатися його наказу або піти проти нього. І от би, здається, жити Олексію Івановичу, жити та бога хвалити! А проте й він часто та густо нарікав на свою долю. Ні почот, ні слава, ні заможність -ніщо не захищало його від тієї напасниці-туги, що, не розбираючи, гризе людське серце і в багатого, і в убогого.

Чого ж сумує Олексій Іванович? Чого його серце туга окриває? - Того, що як здума Олексій Іванович, що от він тепер і в славі, і в почоті, і добра в нього - на дев'яти б стало… А кому він ту славу передасть? Кому добро, віками нажите, перейде? Хто буде розкошувати в тому добрі, засилаючи богові молитви за його душу?.. То так його завіна й ухопить!

Як його, справді, й не сумувати? Вже двадцять літ минає, як він жонатий, десятеро діток мав, та ні одним не дав йому господь очей нарадувати. Оце вродиться дитина, наберуть мамок-няньок; сам Олексій Іванович пильнує, щоб, бува, часом чого не заподіяли дитині, а дивись-поживе з півроку, похиріє-похиріє та й віддасть богові душу. За першим ще невелика була скорбота - надія серце гріла: молоді ще самі, приведе ще господь нарадуватись; а як умерло п'яте та шосте, уп'явся жаль в Олексія Івановича серце, обняла голову чорна думка! Чого він тілько не робив, як не розкидав своїм розумом - вже бариню й по лікарях возив, по заграницях провадив, сама вона скілько раз і на прощу молиться їздила,- ніщо не помагало.

- Ви б, Олексію Івановичу, стрічних кумів узяли,- радять йому добрі приятелі.

- Яких то стрічних кумів?-спитався'він.

- Таких: як знайдеться дитина, то вийти з двору й першого стрічного в куми запрохати.