І ось сьогодні вдень Катря послідню мисочку борошенця витрусила, щоб спекти сяку-таку перепечайку, посліднє полінце спалила, щоб спекти її, послідній бурячок у борщ покришила, послідню пучку солі в його вкинула… "Очистилася! Зовсім очистилась. Назавтра хоч і в рай святий, то чиста!" - думала Катря, пораючись біля печі.
Поки серед череню лежало трухле полінце, дожидаючи підпалу, Катря була ніби покійна. Правда, чорні думки й тоді вже снували по її обличчю, нерадісно світили карими очима. А як вона запалила останнє полінце, як огненні язики охопили його кругом, то їй здалося, буцімто її серце горить-палає. А як почав борщ укипати, то в її серці такі кип'ятки піднялися, що як вона не кріпилася, а не видержала…
- Пилипку! Синочку мій! Що ми будемо завтра їсти! - скрикнула вона, і гарячою течією гірких сліз полилися ті кип'ятки з очей додолу…
Пилипко підскочив до матері, припав до її обличчя й тихо промовив:
- Цить, мамо, цить! Завтра, мамочко. Новий год… Я завтра піду до хрещеного батька посипати… Дасть мені батько сороківку грошей, а дядина велику паляницю, ще й ковбасу на придачу… От й буде нам що їсти. А на гроші топлива купимо… багато-багато, щоб на всю зиму стало!
Катря втихомирилася. Та як же було й не втихомиритися, коли син обіцяє такі багаті приноси?
А Пилипко, як тільки знову заклопоталася мати, вже й з хати махнув.
- Куди ти, розхристаний та неодягнений? Мороз надворі лютий! - крикнула вона йому наздогінці.
- Я на хвилиночку, мамо… Я зараз і вернуся.