Справді, Пилипко не забарився. Вскочив у хату, як пуп, синій, зубами цокоче.
- А що, не я тобі казала: не йди! І куди ти ходив?
- Я за пашнею, мамочко, бігав.
- За чим?
- За пашнею. Сусідній хлопець обіцявся пашні на посипання дати. Я до його бігав. Ось вона, так з рукавичкою й оддав,- хвалиться син, показуючи матері рукавичку.- Та тут, мамо, не тільки пашня, і горох є, і квасоля - всього насипав Федір!
- І куди ти, сину, підеш по такому холоду?
- Як куди? Кажу ж: до хрещеного батька.
- Господь з ним, дитино моя! Хіба близький світ до його тьопатися? Як через ліс, то три, а шляхом - п'ять верстов буде… Ще змерзнеш у дорозі!
- Я змерзну?.. Та я літом було на одній нозі до його дострибаю!
- То літом, сину, а се зимою. Шляху немає, сніги глибокі, загрузнеш де-небудь та й не вилізеш. Не ходи,.мій голубе! Хай, як потепліє, тоді підеш.
- А що ж ми завтра будемо їсти! Чим хату натопимо? - спитався син, зазираючи матері в очі.
Вона аж стріпнулася, мов хто колючу голку встро-д мив у її серце. "Боже мій, у такі літа та чим свою голівоньку він клопоче?!"-подумала вона, ледве •" здержуючи сльози. І, пригорнувши сина до себе, почала його умовляти:
- Не клопочи, сину, про завтрашнє - господь милосердний об нас поклопоче. Ти в мене малий, одна в мене втіха й надія. Не доведи боже, лучиться що з тобою недобре, навіщо тоді й мені на білому світоньку жити? Не ходи, синку!.. Не ходи, моя дитино рідна!
- Я б, мамо, й не пішов, так як же Федорові рукавичку назад вертати? Ти,- скаже,- не ходив; ще сміятися буде.
- Ми пашню висиплемо, а рукавичку оддамо. Не ходи, мій голубчику! Ти ж в мене слухняний, послухайся мене: не ходи! - І почала голубити Пилипка.
- Ну, добре, не піду вже, тільки не вбивайтеся так, мамочко! - упрохував вже Пилипко матір, цілуючи її і в лоб, і в щоки.
Катря наче заспокоїлась, а проте неймовірна думка не кидала її голови, клопотала її. Вона знала свого Пилипка, який він вразливий до чужого горя. То ж до чужого,- а до свого? Хіба він не чув, яким вона несамовитим голосом заволала, останні запаси витрушуючи на сьогодні? Хіба він не бачив по її заплаканих очах, яка різуча мука на сто крат крає її серце? Хіба вона не знає, як ті сльози та мука боляче впинаються в його жалісливе серце? Та він на що хоч піде, аби його мати не плакала. Він і обдурити - обдурить, аби її заспокоїти.