— Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб iще гiрш тобi не було. Ходiм-бо, ходiмо!
Ледве я доплелась до будинку. На порозi стрiла панночка.
— Чого се нiжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобi таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.
Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовхає мене, за рукав смикає… Годинонько ж моя! Як вона охижiла, яке страшне зробилося в неї те личко гожеє!..
На той крик i панi не задлялась прилiзти… Давай мене лаяти. Ще нахвалялась i бити. А ми, спасибi богу, того не дознавали од неї, поки не вселилась панночка. Всчалися тодi в нас карностi щоденнi, щоденний плач. Чи хто всмiхнеться (не часто всмiхалися!) — панночка бiжить до старої: "Бабуню, мене не шанують!" Чи хто заплаче: "Бабуню, дiла не роблять, та ще й плачуть!" Та на всiх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара лютує, нас карає, - молодий вiк iзгадала!
XI
Тiльки i дишемо, було, як наїде гостей-паничiв та трохи забуде про нас панночка. Вийде до них — ляскотить попташиному, привiтна, люба — i що то? — не пiзнати!.. А вже як тi паничi коло неї… Той поруч iз нею шиється, а тон з кутка на неї очима свiтить; сей за нею у тропу точиться, а той знов збоку поглядом забирає. Вона ж мiж ними, мов тая перепеличка, звивається.
— Которий-то з них попадеться? — говоримо, було, дiвчата… — Дознає неборак, почiм кiвш лиха!
Спершу стара панi тiшилась велико тими гостьми, а далi, як почались мiж ними сварки, стала думати та гадати: — не рада вже їм, да не одбити. Наїде їх силечка одна, та кожний же то домагається панноччиного привiту собi; один одного зневажає, та й сваряться i гризуться. Почала вже їх стара панi собаками (за очi) взивати. Аж так над осiнь доля панноччина прийшла — i шарахнули вони усi од псi врозсип, себе самих соромлячися.
XII
Спiзнався з панночкою полковий лiкар та й почав щодня вчащати. Такий вiн був тихий, звичайний, до кожного привiтний, — i на панича не походив!.. А як з нею спiзнався? Вже давненько панночки приїжджi переносили, що якийто вже там лiкар полковий хороший: i брови йому чорнi, i уста рум'янi, i станом високий, — така вже краса, що й не сказати! Тiльки що гордий дуже, — на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь…