— Бiгай, дiвчино, та хутенько! — каже менi пан. — Не загайсь, щоб тебе не дожидати.
Панi почервонiла по саме волосся.
— Час їхати!
— Та вона ж голодна, серце… Дивись, як змерзла!
— Я змерзла, я, я! — та так уже на те я накрикує!
— Сiдай! — гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.
Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його казати, — стоїть.
— Що ж? — питає панi. — Хутко? Тодi сердега сiдає коло неї…
А хазяїн бородатий:
— Дiвцi а б єду не прикажете?
Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали.
XXI
Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось. Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять люди iз свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих.
— Спасибi, спасибi, — дякує пан, приймаючи хлiб на свої руки. — Привiз я вам панiю молоду, — чи вподобаєте?
Сам смiється, радiє; кому-то вже така краля не сподобна буде!
А панi як гляне на його, — аж iскри iз очей скакнули, на лицi мiниться. Люди до неї — щоб то її по-своєму вiтати; а вона вихопила в когось iз рук свiчку та в дверi — стриб! Люди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi и не одмовили.
Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову.
Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невеличкi, та гарнi, чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую — говорять пани. Прислухаюсь — панi моя хлипає, а пан так-то вже її благає, так благає!
— Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу, — звiку б не казав!
— Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою запанiбрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не кинулись мене обнiмати… Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! — викрикне наостатку.