— Серце моє! Люди добрi, простi…
— Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! — задрiботiла панi. — Ти мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? — вигукує ридаючи.
— Годi, годi, любочко! Ще занедужаєш… о, не плач-бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй менi сей случай.
— Ти мене не любиш, не жалуєш… Бог iз тобою!
— Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти знаєш, яка твоя правда! Чую — поцiлувались.
— Гляди ж, — каже панi, — як ти не будеш по-моєму робити, то я вмру!
— Буду, серденько, буду!
ХХII
Проходила я по всiх кiмнатах — нема нiкогiсiнько. "Се чи не од нас повтiкали?" — думаю собi. Вийшла на рундук, — нiч мiсячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: "Здорова була, дiвчинонько!" — як на струнi брязнуло обiк мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядає, всмiхається. I засоромилась, i злякалась; стою як у каменю, онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi.
— Стоїш сама тутенька, — знов озивається парубок, — мабуть, не знаєш, куди йти?
— Якби не знала, то вас би спитала, — одмовила йому, схаменувшися трохи. — Бувайте здоровi!
Та швиденько в дверi.
— Бувай здорова, серденько! — сказав менi услiд.
XXIII
А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що й як. Забачила зiллячко за образами:
— Що це таке?
— Се баба божничок уквiтчала.
— Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зiлля, серце! Се вже зовсiм по-мужицькiй.
— Добре, серденько.
Тодi вона його цiлує:
— Голубе мiй!
От, находились, наговорились.
— Що це, — каже пан, — що нiкого нема? Куди се баба подiлась?
— А бач, бач, — зацокотiла панi, — якi вони в тебе порозпушуванi! Схотiла, то й пiшла.