Не втерпiв — пiшов до неї; цiлує, вмовляє. Чималу годину вiн її благав, поки перестала.
— А вечеряти не хочу, — каже пановi. — Я на твої слуги — не то що — i дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз своїм братом… родичi та й годi!
XXVI
Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така… Ото життя моє буде! Всюди красне!.. "Тепереньки, — думаю собi, — нашi дiвчата наживуться без моєї панiї! Веселенько та любенько їм укупцi… А менi — чужа сторона, i душi нема живої…"
Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась… Сиджу, нiби не чую.
Переждало трохи — знов стукає. Метнулась я та дверi всi попричиняла, щоб пани не почули.
— А хто се тут? — питаю.
— Я, дiвчино-горличко!
— Мабуть, — кажу, — чи не помилились: не в те вiконце добуваєтесь!
— То ж бо й не в теє! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого треба!
— Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь подвiйне скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки:
— Дiвчино! Дiвчино!
— Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? — загомонiв хтось потиху. — Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема!
XXVII
Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся.
— Здоровенька була, дiвчино, — промовила до мене. — Просимо на вечерю, зозулько!
— Спасибi, бабусю!
— То й ходiмо.
— Ось я панiї спитаюся.
— Чого питатись, любко? То ж вечеря!
— Чи звелить iти.
Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:
— То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду.
Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я ввiйшла, а панi: