— Та не де дiнеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:
— Бабо! Бабо! Бабо! — як той хлопчик слухняний. — Зараз, серденько, баба прийде, — говорить панiї, вмовляючи її.
— Та де вона була?
— Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.
— А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино! Устино!
Я стала перед нею.
— Де була?
— Ось у цiй кiмнатi.
Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.
XXIV
Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, — аж до землi поникає, та вся-усенька зморщена; тiльки її очi чорнi iще живуть i яснiють. Увiйшла, тихенько ступаючи, вклонилась панiї та й питає:
— А що вам треба, пане?
Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла.
— Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, — каже пан.
— Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам вечеронька була.
Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не важиться вiн бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, — не знає, що вже йому й робити. Панi од його одвертається. Бабуся стоїть од порога.
— Що ж, вечеря готова? — питає пан уже хмурнiше.
— Готова, паночку, — тихо i спокiйненько одказує бабуся.
— Серце (до панiї), може б ми повечеряли?
— Я не хочу вечеряти! — одказала панi, вибiгла i дверима грюкнула.
— То й я не буду вечеряти, бабусю, — каже пан смутненько вже.
— То я собi пiду. На добранiч вам, паночку!
— Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! — загомонiв був на неї, та зараз i вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила:
— Добре, паночку!
Вклонилась i пiшла собi.
XXV
Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною. "Боже мiй! — промовив до себе, — чого вона плаче?" I так вiн те слово тихо, такеньки смутно промовив!