— А як же часом хто в тебе спитає, як там тiї зорi по небу ходять, абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить!
— Та що се ви, бабусю? Та се я тiльки вам призналась, що не знаю, а чужi зроду того й не дошимраються, нехай хоч цiлий день питають. Я зо всього викручусь, iще й їх оступачу, — он як, бабусю! Хочете, я вам заспiваю? Слухайте!
I заспiвала, затягла, — наче теє срiбло пересипається. Стара її цiлувати: "Серденько моє! Втiхо моя!" А панночка до неї ласиться та просить:
— Купiть менi, бабусечко, по новiй модi убрань хороших!
— Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш царiвна над панночками!
Ми, дiвчата, iзглядуємось: чого там панночки нашої не навчено! А найбiльш, бачця, людей туманити!
III
— Ходiм лишень, голубко, — говорить стара панi, — я хочу, щоб ти собi обрала котру дiвчину. Та й веде її до нас. Ми од дверей та в куток, та купою в куточку й збилися.
— Се ваша панночка, — промовляє до нас панi. — Цiлуйте її в ручку.
Панночка, чи глянула на нас, чи нi, простягла двi пучечки поцiлувати.
Стара всiх нас показує, - се Ганна, а се Варка, а се Домаха…
— Боже мiй! — аж крикнула панночка, разом стрепенувшись i в долонi сплеснувши: — Чи зумiє ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?
Стоїть i руки заложила, i дивиться на нас.
— Чому? — каже стара. — Зумiють, серце. А нi, то навчимо.
— Як тебе зовуть? — питає мене панночка та, не слухаючи мене, до панiї: — Ся буде менi!
— Так i добре ж; яку схочеш, серце: нехай i ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи добре, — панночка тебе жалуватиме.
— Ходiм уже, бабуню; годi вже! — перехопила панночка; сама скривилась i перехилилась набiк, i очi чогось заплющує, i з мiсця зривається, — от стеменний кiт, як йому з люльки в вуса пихкають…