— Треба ж, голубко, — каже стара, — її на розум навчити: се дурнi голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з неї людина.
— Шкода, бабуню, що спершу їх не вчено! Тепер порайся! Було яку вiддати до мiста.
Та й говорять собi, наче про коней, абощо.
— Ой, Устечко! — журяться дiвчата, — яково-то буде тобi, що вона така непривiтна!
— А що ж, — кажу, — дiвчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долi не втечеш. Яково буде — побачимо.
Та й собi задумалась.
IV
Увечерi кличуть: "Iди до панночки — розбирати". Ввiйшла; а панночка стоїть перед дзеркалом i вже усе зриває з себе.
— Де се бiгала? Швидше мене розбирай!.. Швидше: я спати хочу!
Я розбираю, а вона все покрикує на мене:
— Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на лiжко:
— Роззувай!.. А вмiєш ти волосся звивати? — питає.
— Нi, не вмiю.
— Боже мiй! Горе моє! Яка ж вона дурна!.. Iди собi!
Дiвчата вже мене дожидають:
— А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що їм казати?
— Дурна я, — кажу, — дiвчата, бо не вмiю кiс iзвивати!..
V
Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась, оббiгла усi будинки, увесь двiр, i в садку була. Така веселенька.
— Дома я! — каже. — Дома! Усе менi вiльно!
Цiлує стару панiю та раз у раз питає:
— Чи скоро в гостi поїдемо, бабусечко? А коли гостi до нас наїдуть?
— Та нехай же я перше сама тобою натiшусь, рибко, нехай на тебе надивлюся!
— Та коли ж то вже я дiждусь, бабуню! В мене тiльки було й думки, що приїду додому — весело буде, людно, музики, танцi… Бабусенько мила, люба!
— Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тодi вже зараз i гостей проситиму.
Почалось прибирання теє. Стара скринi з комори викочує та оксамити, рубки тонкiї вибирає, та кроїть, та примiряє на панночку. Панночка аж пiдскакує, аж iз радощiв червонiє. То до одного дзеркала скочить, то у друге зазирне; склянку води вiзьме, то й там любує, яка вона хороша. То заплете коси, то розплiтає, то стрiчками перев'є, то вквiтчається…