Микола перший звернув увагу на одну неймовірну обставину: предмет, що до нього торкався мох, кудись зникав. Ось зелений язик натрапив на осцилограф, і прилад повільно розтанув, наче був виліплений із снігу.

– Мабуть, він загубив свій колір, став прозорий, – висловив припущення Ярослав. – Проклята пліснява, чи що воно там таке, позбавила його пігменту…

– А я думаю, вона просто розчинила його в їдких кислотах, – докинув Микола.

– Боюся, кожен із вас далекий від істини, – похитав головою капітан. – Ну, та давайте подивимось, що буде далі.

Навколо Кіра ще н досі лишалося трохи вільного простору. Біоконтейнери, скло, різні прилади, довідники – все без сліду зникало перед загадковим космічним джінном. З Ярославового обличчя було видно, як боляче хлопцеві бачити цю дику руйнацію. Товариші, безсилі що-небудь вдіяти, співчували йому. Але астробіолог хвилювався найбільше. Це ж він сам, власноручно, випустив на волю страшну силу, котру тепер так важко укоськати…

Тим часом Кіра, зовсім відтиснутого в куток, з усіх боків щільно оточив мох. Смарагдове баговиння немов чатувало на слушну хвилину. Воно сміливо розправлялося з приладами й обладнанням відсіку, але підступитися до робота просто так, видно, побоювалось. Між іншим, пліснява не торкалася й корабельних стінок.

– Може, її лякає іонопластик, що ним обклеєно внутрішні панелі? – прошепотів астробіолог.

– Ну, а Кір? – заперечив штурман.

Ярослав тільки плечима знизав.

Капітан знову увімкнув радіовиклик.

– Зелена речовина випромінює промені, – ледве чутно пролунав Кірів голос. – За півхвилини переходжу…

Тут фраза обірвалася, бо зелена маса з усіх боків навально ринула на робота.

Кір зник із поля зору. Весь екран затопило місиво, й тільки подеколи з нього вихоплювались роботові кінцівки. Видно, Кір одчайдушно змагався з ворогом, ні на крок не відступаючи назад. Власне, й відступати було нікуди.