Якби не низка випадкових факторів, жертв було б ще більше: «Хагана» хотіла підірвати набагато більшу міну, але порт охоронявся, і велику міну не змогли доправити на борт «Патрії». Не удалося їм підірвати міну і глибокої ночі — інакше, напевно, і вцілілих не було б. Бейт Цві пише: «З міркувань національної солідарності противники цієї акції мовчали», навіть коли сіоністи намагалися звалити провину на... англійців, які самовіддано рятували пасажирів «Патрії».
Точна доля «Струми» невідома, тому що вціліла тільки одна людина, але Бейт Цві вважає, що й тут диверсія вельми ймовірна (у наші дні зазвичай говорять, що її помилково торпедувала радянська субмарина). Сіоністське керівництво спокійно поставилося до загибелі біженців «Пат-рії». «Їхня жертва не даремна», — сказав Еліягу Голомб. «День (депортації біженців з) «Атлантика» був для мене чорнішим від дня (загибелі біженців) «Патрії», — додав він, чітко висловивши кредо сіонізму: нехай краще євреї загинуть, якщо вже не можна їх привезти до Ізраїля.
Бейт Цві розповідає про спробу релігійного ортодоксального єврейства Америки в жовтні 1943 року вплинути на президента Рузвельта і Вашингтон, щоб домогтися допомоги й урятування євреїв Європи, які гинуть. Цю спробу було зірвано сіоністами, які досягли того, що Рузвельт не прийняв делегацію.
Бейт Цві взявся за свою книгу в 1975 році під впливом більш злободенних подій. У той час Ізраїль і сіоністський істеблішмент вимагали закрити ворота Америки перед радянськими емігрантами-євреями, чого вони домоглися тільки в жовтні 1989 року. Як і в дні війни, вони мусять жити в Ізраїлі. І для цього вони не зупиняються ні перед чим — ані перед розпаленням антисемітизму в країнах з єврейським населенням, ані перед тиском на держави, які бажають прийняти євреїв.