Згодом з'ясувалося, що вибухи було вчинено агентами ізраїльської розвідки. Іншим потужним фактором були безперервні повідомлення в американській просіоністській пресі про «погроми» в Іраку, що наближаються (як це нагадує розмови про неминучі погроми в Росії в 1990 році!).  Сассон Кадурі, головний рабин Іраку, писав у мемуарах: «До середини 1949 року пропагандистська війна в Америці розгорілася не на жарт. Американські долари мали б урятувати іракських євреїв — незалежно від того, чи потребували вони порятунку. Щодня були погроми — на сторінках «Нью-Йорк Таймс», у кореспонденціях з Тель-Авіва. Чому ніхто не опитував нас?.. В Іраку почали з'являтися сіоністські агенти, які, користаючись із загальної напруги в країні, обіцяли золоті гори євреям. Почалися вимоги дозволити масову еміграцію, звинувачення іракського уряду в тім, що він переслідує євреїв».

Нарешті, під тиском демонстрацій і торговельного бойкоту іракський уряд капітулював і видав указ про масову еміграцію євреїв — практично про вигнання. Годі й говорити про те, що в Ізраїлі іракські євреї знайшли не золоті гори, а становище на дні суспільства. Так сіонізм ще раз показав свою жорстоке обличчя, завершує Девід Херст свою розповідь.

Подібно була організована й масова еміграція з Радянського Союзу в 1990–1993 роках. Розпускалися провокаційні чутки про погроми, вони нескінченно збільшувалися, пропущені крізь призму західних агенцій новин, поєднуючись з розповідями про прекрасне життя в Ізраїлі. Кілька років по тому я зустрів у Єрусалимі Аллу Гербер, московську єврейську письменницю, активну учасницю «справи Осташвілі».

— Ви, ізраїльтяни, маєте спорудити мені пам'ятник, — сказала вона. — Це я прислала до вас мільйон російських євреїв.

З'ясувалося, що Алла Гербер (разом із Щекочіхіним і Черниченком) пустила в ефір дезу про погроми, що наближаються, з нібито встановленою датою — 5 травня.