Непомітно для себе Муфтик, поринувши у свої думки, перейшов на тюпанець. Адже друзі чекають його! Чекають і переживають!

Одначе доля не була милостивою до Муфтика, як він по своїй душевній простоті сподівався. Він саме зійшов на лісовий згірок, коли спало на думку озирнутися. І тієї ж миті сповна збагнув своє становище. Ніякого порятунку! Скоріше — навпаки…

Картина, яку побачив Муфтик, озирнувшись, і справді була вельми невтішна. Вовки ступали за ним: як великий, так і вовченята. Вони продовжували з ним свою дику гру. Та чи й було це лише грою? Кумедному чоловічку пригадалася розмова краєзнавців, яку випадково почув з-за кущів. Краєзнавці говорили, що старий вовк навчає своїх дітлахів, як полювати. Мабуть, саме зараз вони виношують щось подібне. Чи не саме зараз відбудеться оте рідкісне видовище, яке так прагнули побачити краєзнавці.

Вже наступні миті засвідчили, що він мав рацію. На чолі зі старим вовком вовченята загрозливо утворили півколо, і, наблизившись до Муфтика, один із звірів швидко став і попереду, відрізав Муфтикові шлях до втечі. Незважаючи на те, що кумедного чоловічка огорнув смертельний жах, він усе-таки зауважив, що пересувалися звірі надто швидко, безголосо і мудро, з лукавинкою. Це, певно, кортіло побачити краєзнавцям! Проте Муфтик був сам-самісінький, і він збагнув оце своєрідне навчання вовченят і при цьому не мав ані крапелиночки надії на порятунок: він — жертва, він той, кого загризуть!

Муфтик уже ніскілечки не уповав на краще.

«Мій кінець близький, — подумав чоловічок. — Нить мого життя урветься у вовчій пащі. Все-таки, що б там не було, я хочу гідно померти».

А яка ж смерть гідна?

«Я — поет, — мізкував далі Муфтик. — І, може, найліпше, коли, мережачи рядки, покину цей світ. Що з того, що тільки дерева почують мої останні поезії, Та я і не прагну величезної слави. Проте я, йдучи на смерть, складатиму вірші і в цьому вбачаю свою гідність».

Муфтик зосередився. Випростався. І по хвилі став урочисто читати: