Муфтик, якого іклами підхопив сіроманець, погойдувався у повітрі. Хижак нарешті дістався свого лігва, з якого, радісно повискуючи, висипали йому назустріч вовченята. І як тільки вовк жбурнув Муфтика своїм щенятам, зчинилася неймовірна колотнеча. Вовченята забавно загарчали й миттю кинулися до Муфтика. Вони перекочували кумедного чоловічка один одному навколо кубельця з таким запалом, що тільки шмаття летіли з муфти навсібіч. Інколи вовченята давали спокій Муфтикові й дозволяли йому зіп’ястися на ноги. Але чинили це задля того, щоб пожирувати, а потім налітали на крихітного чоловічка, збивали його з ніг і знову розпочинали свою дику гру.

Якби не Муфтикова муфта, то справді він би на віки вічні склепив очі. На щастя, товста муфта, яку вовченята не могли прокусити, чудово захищала Муфтика. Та попри все, становище було воістину кепське. Від безугавної шарпанини малесенького чоловічка вже нудило, він украй заслаб і навіть кілька разів непритомнів.

Старий вовк здаля деякий час уважно спостерігав за цією метушнею. Зненацька він підбіг до вовченят і рішуче відігнав їх од Муфтика. Яке полегшення! Муфтик сів і вдячно поглянув на сіроманця. Та сидів він лише якусь хвилину-другу. Ось хижак опинився біля нього і став писком відштовхувати подалі від кубла. Муфтик був ошелешений. Невже сіроманець подає йому знак, що він може йти куди заманеться? Невже цей лісовий хижак так просто дарує йому волю? Вовк знову підштовхнув чоловічка, буцімто невдоволений з того, що Муфтик не квапиться і не слухається. По хвилі чоловічок пішов, спершу поволі, все ще вагаючись, а тоді скільки мав сил наддав ходи.

«Ось так, — подумав Муфтик, — здається, мої страждання закінчились. Тепер тільки б зібрати рештки сил, щоб не впасти у лісі. Перш за все мушу знайти струмок, де можна хоч трішечки освіжитися. І після цього майнути далі, тримаючись струмка».