Сліди запропали і все.
— Кінець, — видихнув скрушно Півчеревичок. — Як ти гадаєш, Мохобородьку, є ще надія?
Мохобородько саме цієї миті не хотів щось припускати. Ще дуже виразно перед своїми очима він бачив сіроманця. Білі вовчі ікла. Гострі, вельми гострі білі ікла. Мохобородько бачив, як вовк уп’явся іклищами в Муфтикову муфту… Чи є ще надія? Ні, краще про це не думати.
НІЧНЕ БАГАТТЯ
Сонце хилилося все нижче і ось уже краєчком торкалося зелених верховіть. Мохобородько й Півчеревичок сиділи поруч під високою ялиною.
— Уже вечоріє, — сказав Півчеревичок. — Що робитимемо?
— Треба все з’ясувати, — відповів Мохобородько.
Він уже дещо оговтався від переляку. Через деякий час Мохобородько знову був здатен мислити і почав пригадувати все те, що протягом життя дізнався про вовків.
— Ох, дорогий Муфтику, — зітхнув Півчеревичок. — Де ж це ти потерпаєш нині?
— Зараз у вовчому лігві є і вовченята, —пригадував Мохобородько. — Мабуть, і Муфтика хижак затягнув до свого кубла, якщо зумів кинути його собі на спину.
— Скоріше всього вовче лігво далеченько звідси, — припустив Півчеревичок. — У прислів’ї мовиться: вовк поблизу свого кубла не загризе.
Мохобородько не відповів. Думав.
Минуло ще кілька хвилин, і сонечка не стало видно. Западала пітьма.
І раптом: «Пугу-пугу!»
Півчеревичок підскочив, нібито підкинутий пружинами.
— Чуєш? — прошепотів він. — Вовк завиває!
І знову: «Пугу-пугу!»
Цей моторошний голос лунав уже поблизу. Невже справді сіроманець?
По хвилі в небі перед їхніми очима промайнула тінь, і Мохобородько сказав: