Треба негайно попередити Мохобородька! А як?

Півчеревичок знову намагався кричати. Марно. Відчував, що горло нібито забили кляпом, ось чому цього разу маленький чоловічок навіть не спромігся писнути. Що як опанувати себе й кинутися до Мохобородька? Ох, ні. Ось вовк уже втретє похлюпався у потічку. Він уже повертається звідти…

«Ой, чому це я не навчився водити машину, — з відчаєм подумав Півчеревичок. — А коли б умів, миттю завів би мотора й помчав би на допомогу своєму другові».

Але в шоферуванні Півчеревичок не розумів анічогісінько. Хіба що здатен був сигналити, оце і все…

Ну звичайно! Сигнал! Дати сирену — це він справді вмів!

І ось Півчеревичок за кермом. Натиснув на кружальце. Сирена сколихнула тишу, і це в нічному безгомінні пролунало вельми несподівано й різко. Вовк здригнувся і застиг на місці.

Здригнувся і Мохобородько, прокинувшись. Потому сів і роззирнувся. За хвилю він усе зрозумів.

Мохобородько підхопився. Вихопив із багаття палаючу гілляку, покрутив нею над головою і кинув у сірого хижака. І той, наче вітер, метнувся від вогнища.

НЕАБИЯКА МАНДРІВКА ВЕРХИ НА… ВОВКОВІ

Коли вовк кинув собі за спину Муфтика, той спершу взагалі не збагнув до пуття серйозності свого становища. Муфтикові ніколи не доводилося близько стикатися з вовками, тож він і сприйняв сірого хижака просто за великого собаку. А оскільки собаки завжди ставилися до маленького чоловічка більш-менш приязно, тому він у перші хвилини і не злякався сіроманця. Муфтик просто вважав, що цей великий собака, закинувши його на спину, хоче з ним лише побавитися і задля жарту погарцювати.

— Цу-цу! — повторював лагідно Муфтик і поплескував хижака по шиї.