— Мало таких жінок, до яких би він не виявляв симпатій, — вибачливо посміхається Баєва. — Подеколи він фліртував і зі мною… Це було не дуже приємно моєму чоловікові, але з таких дрібниць, ви самі розумієте, не народжується неприязнь.

— Неприязнь, кажете…

— Я не точно висловилась. Хоч це нещастя мене особисто не стосується, але ж, розумієте, — людина, все одно розстроюєшся.

— Розумію. Ідіть розвійтеся, а коли зберетеся з думками, ми знову поговоримо.

— Із задоволенням, — втомлено посміхається вона. — Хоч я не знаю, що ще я могла б вам повідомити.

— Зараз я теж не знаю, але хто зна… — кажу я і, кивнувши їй на прощання, рушаю до виходу. Та дійшовши до дверей, раптом обертаюсь:

— Чи не пригадаєте ви, о котрій годині прийшов додому вчора ваш чоловік?

— Не можу вам точно сказати… — відповідає Дора, трохи здригнувшись. — У кожному разі, дуже пізно.

— Що ви маєте на увазі під висловом «дуже пізно»?

— Близько третьої години… або четвертої.

— І часто він так затримується?

— Це з ним трапляється час од часу.

— Коньяк чи карти? Чи щось третє?

— Не знаю. Я ніколи не розпитую його. З цього приводу в нас свої усталені стосунки.

— А він додержується правил?

— Не розумію вашого натяку, — кидає фатальна жінка, але її сердитий вигляд свідчить про те, що вона все чудово розуміє.

Залишаю її, щоб у неї піднявся настрій, і виходжу. Напівтемний хол порожній. Міліціонер пішов, огляд закінчився, тіло винесено, будинок може повертатися до свого звичного життя. Отже, мені вже нема чого тут робити.

* * *

Надворі, як і слід було сподіватись, усе ще дощить. Натягую капелюха майже на ніс і виштовхуюсь з тепла у мряку. Ну й погодка, як сказав би лікар. У таку погодку погано лише те, що не знаєш, чи вже сутеніє, а чи тільки почало розвиднятися. Але для цього існують годинники. Цікаво, доки йтиме годинник Маринова? Як я помітив, самовбивці не мають звички заводити будильник перед тим, як сполоснути свої нутрощі ціаністим калієм.