— Ваш батько? — кидаю, недбало показуючи на знімок. — Ви схожі.

— Ні, мій чоловік, — зніяковіло відказує Дора.

— Ох, ці нерівні шлюби!.. А втім, якщо не секрет, навіщо ви вийшли заміж? Щоб одержати оцю велетенську шафу чи заради софійської прописки?

— Ви зовсім не люб'язні, — сердито закопилює губу молода жінка. — Я помилилась. Мабуть, я дуже наївна. Завжди помиляюсь.

— Як — завжди? Невже з Баєвим теж?

Вона хвильку мовчить. Потім знову всміхається.

— Чи дозволите мені викурити цигарку?

— Я тільки-но хотів просити вас про те саме… — галантно зауважую і з готовністю виймаю пачку. Пригощати гарну жінку й дозволяти лікареві вибирати найм'якші цигарки — це не одне й те саме.

Дора театрально тримає цигарку між пальцями, випускає цівку диму крізь напомаджені губи й високо закидає ногу на ногу.

— Звідки ви довідались про прописку?

— Звичайний здогад, — скромно відповідаю я і так само скромно дивлюсь на оголені коліна.

— Ви — небезпечна людина.

— Ви кажете це, переконані, що ви самі теж небезпечні, — посміхаюсь я, знову багатозначно поглядаючи на її ноги. — Та повернімось до справи. Які були стосунки між вашим чоловіком і Мариновим?

— Не блискучі. Але й не зовсім погані.

— Дехто іншої думки.

— Люди завжди перебільшують. Особливо такі, як оте базікало Катя.

— А в чому, на вашу думку, причина того, що ці стосунки були не зовсім… добрі?

— Не можу вам сказати. Якесь давнє непорозуміння. Вони знайомі дуже давно.

— Ваш чоловік колись працював у Маринова, чи не так?

— Здається…

— А чи не здається вам, що Маринов виявляв до вас певні симпатії?