— Товаришу Димов?

Чоловік біля дверей, заглиблений у створення чергового канцелярського шедевра, невдоволено підводить голову:

— Що вам треба?

Це вже досить підтоптаний фрукт, який, очевидно, робить усе можливе для того, щоб не виглядати пристаркуватим.

— Маленьку довідку, — кажу я з усмішкою, що прихиляє до себе.

Проте усмішка не має успіху.

— Конкретніше?

— Краще наодинці, — наполягаю я, кинувши швидкий погляд на другого чоловіка в глибині барлога.

Товариш Димов, явно невдоволений, нарешті вирішує одірватися від столу. Виходимо у двір.

— Не знаю, чи тут зручно, — зауважую я, киваючи на під'їзд, крізь який безперервно йдуть люди.

— А чому ж ні? — заперечує насуплений Димов. — Наскільки я зрозумів, ідеться про маленьку довідку.

— Як хочете. Ваш сусід Маринов знайдений сьогодні вранці мертвим.

— Що?

Димов зобразив на своєму обличчі здивування найвищого ступеня.

— Він отруєний.

— Тобто — як отруєний? Хто його отруїв?

Здивування схоже на справжнє. Або ж цей чоловік уже встиг увійти в свою роль.

— Ви наче зірвали запитання з моїх вуст, — кажу я.

Репліка викликає певний ефект. Димов якусь мить виглядає розгубленим. Потім його обличчя набуває свого звичайного нахабного виразу:

— Ви помилились адресою.

— Ви були чиновником у Маринова, а потім і його другом, — одразу ж переходжу до фактів.

— Ніяким чиновником я не був. Працював якийсь час поденником, бо, шановний товаришу, — тут його голос стає підкреслено повчальним, — колись таким, як я, щоб здобути освіту, треба було попрацювати. Так, так. На відміну од маминих синків, такі, як я, мусили попрацювати..

— Мені приємно, що я маю справу з людиною робітничого походження.