— І ніяким другом Маринова я не був, якщо, звичайно, не вважати за дружбу те, що іноді я приймав його запрошення зіграти партію в нарди.

— Зрозуміло, — киваю головою. — Здається, мене неправильно поінформували. І все ж таки, якщо ви маєте якісь спостереження, особливо за останній час, це було б корисно для справи…

— Ніяких спостережень, — уриває мене Димов. — І взагалі я не розумію, чому вас направили до мене. Як мені відомо, отруєння — це справа не адвокатів, а лікарів. Ідіть до лікаря Колева. Колев лікував Маринова. Спитайте в нього…

— Слушна думка. Можливо, я так і зроблю. Тільки не знаю чому, я покладав на вас великі надії.

Прикро знизую плечима. Димов також уже ладний іти, коли я ставлю йому ще одне запитання:

— Чи не можете пригадати, як ви провели вчорашній вечір?

Він здригається, підводить голову, але одразу ж відповідає:

— Учора ввечері мене в Софії не було.

— А де ж ви були?

— В Ямболі. У зв'язку з однією справою. Повернувся вранці поїздом, о п'ятій годині сорок хвилин.

— Чудово, — кажу я. — Дуже своєчасна подорож.

Димов, мабуть, готовий відповісти щось не дуже люб'язне, і, щоб врятувати його від порушення, яке називається «зневажливим ставленням до виконавців закону», я повертаюсь до нього спиною й знову займаю своє місце під дощем.

Якщо підводити риску у цьому діалозі, то скажу, що хоч у принципі я не маю нічого проти адвокатів, мій співрозмовник мені аж ніяк не симпатичний. І все-таки який костюм!.. Я міг би бодай спитати адресу кравця. Тоді була б хоч одна маленька світла пляма в темряві цієї справи.

* * *

Наш сусід — лікар Колев. Що ж, побачимо й Колева. Хоч у таких випадках люди завжди відфутболюють тебе, як м'яч, один до одного. Або, грубо кажучи, граються з тобою. Навіть не розуміють, що бувають і небезпечні ігри. Тут почуєш одне, там — друге, і м'яч починає збільшуватись, наче снігова куля, що котиться. Не знаю, чи розумієте ви мене?