— Навіщо гінекологічне крісло? Сідайте в моє…

Не відмовляюсь. Після годинного поневіряння під дощем це було б понад мої сили. Влаштовуюсь у кріслі і, щоб надати собі привітнішого вигляду, відсовую капелюха аж на тім’я. Колев сідає на краєчку столу, виймає цигарки й пропонує мені.

— Візьміть мої, — кажу я. — Ваше пригощання можна було б сприйняти як підкуп.

— У такому разі ваше можна було б сприйняти як натиск, — парирує він, але бере мою цигарку.

З цим чоловіком ми порозуміємось. Шкода лише, що ті люди, з якими я можу порозумітись, як правило, найменше знають про вбивства.

— Йдеться про Маринова, — починаю я. — Його знайдено мертвим.

Лікар якусь мить немов роздумує над моїми словами. Потім розкриває свої карти.

— Я про це вже знаю.

— Від кого?

— Хіба це так важливо — від кого? — запитує він, але його слова звучать: «Оце так ти платиш мені за щирість?»

— Може, важливо, а може, й ні.

— Мене повідомила Баєва.

— А чому вас? І чому саме вона?

— Мене — бо я її лікар. А саме вона — бо це єдина пацієнтка в будинку.

— Звідси випливає, що Маринов не був вашим пацієнтом…

— Так. З огляду на мою спеціальність…

— Лікар може давати поради не тільки за своїм фахом.

— О, якщо ви говорите про такі дрібниці, як грип чи ангіна, то Маринов справді вряди-годи заходив до мене… Лікар повинен кожному робити послугу.

— Чудовий принцип.

— Я плюю на принципи, — похмуро кидає Колев. — Плюю, коли це стосується такої людини, як Маринов.

— Плюєте? А як же з правилами громадської гігієни? «Плювати — заборонено». Хіба треба нагадувати про це лікареві?..

— То, по-вашому, заради принципу треба було робити послуги й Маринову? — зводить свої чорнющі брови Колев, жуючи кінчик цигарки.

— Звичайно, — відповідаю я без вагання.

— А чи знаєте ви, яких саме послуг вимагав він од мене?