Дощу вже майже немає. Але мені з власного досвіду відомо, що саме такий дощ, якого «майже» немає, — найнебезпечніший. Він ніби застиг в атмосфері, просочив її, а також і людей, що перебувають у ній, і взагалі таке враження, що йому не буде кінця. Такий дощ, що майже не йде, за півгодини так наситить вас вологою, що ваша вага збільшиться помітніше, ніж коли б ви пробули три зміни підряд у Боровці

Саме це й відбувається зі мною, поки я дістаюся до поліклініки. В поліклініці, на щастя, тепло, але тут на мене чекає нове випробування. Відділення, яке мені треба відвідати, — не для людей моєї статі. Доводиться з люб'язною усмішкою розштовхувати гурт жінок, відтак зачекати, поки вийде чергова пацієнтка, і самому втиснутися в кабінет гінеколога.

Чоловік у білому халаті вивчає мене, звівши брови, і тільки зрозумівши з мого посвідчення, що я прийшов не на огляд, напускає на обличчя звичайний вираз. Вираз, я б сказав, не дуже привітний, хоч і не такий набундючений, як у адвоката.

Поки доктор Колев миє руки, я, щоб згаяти час, спостерігаю за ним. Ні, цей чоловік зовсім не такого типу, як Димов. Той прихований гульвіса й, напевно, падлюка. Цей — непривітний і похмурий, можливо, трохи мізантроп, але відданий своїй справі, навіть педант. Такий педант, що, певне, ще години зо дві стирчатиме під краном.

В цю мить Колев, наче навмисне, щоб розчарувати мене, виймає руки з умивальника, бере рушник і, обтираючись, дивиться на мене, злегка всміхаючись. Одна бліда усмішка — і всі мої здогади летять шкереберть. Худе обличчя стає добрим, тямовитим і не похмурим, а просто по-людському втомленим. Скажете, що усмішки оманливі. Правильно, але не такі, як ця — несподівана й невимушена.

— Чого ви не сідаєте? — запитує лікар, залишаючи рушник на вішалці.

— Не бачу, куди сісти, крім гінекологічного крісла…

На худому обличчі знову з'являється ледь помітна усмішка.