Я встигаю затамувати в собі цей вияв атавізму й лише зсовую на потилицю свого капелюха, що моєю потаємною мовою означає: вище голову, друже, й дивися на світ веселіше.

Отже, намагаюсь дивитися веселіше й навіть починаю тихенько насвистувати. Насвистую я ту саму одвічну пісеньку, мою пісеньку, тобто не твіст і не рокк, а якесь танго, ще старомодніше, ніж мій плащ. Я насвистую й змахую над столом у старовинному ритмі двома пальцями, і поступово мої два пальці перетворюються на двох чоловічків — вона і я, — двох маленьких чоловічків, які кружляють на письмовому столі, а це вже не письмовий стіл, а літній танцювальний майданчик, на якому почалася вся та історія…

Танцювальний майданчик… Саме слово достатньо свідчить про серйозність випадку, бо я в танцях такий же жвавий, як і труп у тому місці, що мені належить його відвідати. Це сталося на морському узбережжі… Так само, як з Павлом і Віргінією, тільки серед будинків відпочинку. Гучномовець ресторану передавав одну й ту саму мелодію. Мабуть, це була остання платівка, яка ще не зовсім зіпсувалася. Гучномовець ревів одну й ту саму мелодію й того вечора, коли нас познайомили — мене й дівчину. Інші скористалися музикою й пішли танцювати. А ми вдвох лишилися за столом. Дурна історія — коли, провівши стільки допитів, ти не можеш путньо ні про що запитати. Щоправда, й вона не дуже допомагала мені в цьому. Тільки дізнавшись, де я працюю, упівголоса сказала: «Певно, жахливо дивитись на життя тільки з темного боку». До тієї миті мені б і на думку не спало, що я дивлюся на життя лише з його темного боку. Але дівчина була вчителька і, мабуть, краще розумілася на цих справах. Гучномовець захлинувся, потім знову загорланив те саме. «Якщо хочете, потанцюємо», — запропонувала вона. «Хочу, та не вмію», — відповів я. «Нічого, спробуємо». А внизу, в темряві, шуміло море…