В цю мить нарешті озивається телефон, і я, ще не встигши одірватися від своєї історії, піднімаю трубку й машинально бурмочу:

— Вже готово? Зараз спускаюсь.

Потім знову насовую на чоло капелюх. Цей жест моєю потаємною мовою може означати багато що, але в даному випадку означає: «Борись за справу, годі займатися дурницями». Знімаю на ходу з вішалки плаща й так само на ходу вдягаю його, поки спускаюсь сходами, але танго й далі вперто звучить у моїх вухах, зовсім так, як тоді на літньому танцювальному майданчику, і та історія не хоче вивітрюватися з моєї голови, тому все, що я роблю, я роблю машинально, силою звички. Інакше кажучи, моя мелодія заважає мені діяти як свідомому оперативному працівникові й перетворює мене на автомат, який киває своїм колегам, що зібралися у дворі, сідає на заднє сидіння спеціального автомобіля, який уже чекає із заведеним мотором, розлягається на спинці, наскільки тісний простір дозволяє подібну розкіш, і насовує капелюх на обличчя, щоб ізолюватись від усіх тих знайомих і не дуже приємних речей, якими починається робочий день, і хоча б ще кілька хвилин подивитись на ту пару вночі на літньому танцювальному майданчику.

Мотор починає торохтіти на першій швидкості, і ми рушаємо. Заплющивши очі в мороці під капелюхом, я потроху повертаюсь до свідомості, але й далі сиджу отак напівлежачи, бо, й не розплющуючи очей, бачу все, що навколо мене: спини шофера й лейтенанта з науково-технічного відділу, два жовтих промені фар, що ледь-ледь прорізають темряву, сивий ряд фасадів, що невиразно проступають у сутінках світанку.

Машина якийсь час повзе, потім спиняється. Навіть не дивлячись, я знаю, що ми біля будинку судового лікаря. Навіть не дивлячись, я знаю, що в цю мить саме він і ніхто інший відчиняє дверцята машини й, стогнучи, влаштовується на сидінні поруч мене.