— Ну й погодка, га?

Запитання, судячи з усього, звернене до мене. Ліниво відсовую капелюх на його звичайне місце і без особливої цікавості дивлюсь на віртуоза розтину трупів.

— Твоя професія не потребує ні променів, ні фіалок, — зауважую я, коли машина рушає знову.

— Я не згоден з тобою, хлопче. Промені й фіалки потрібні кожному. І, звичайно ж, ситний сніданок. Я добряче перехопив. Перш ніж вийти, я завжди як слід заправляюсь. Особливо в таку погодку.

Ті теревені про користь сніданку для мене не нові. Слухаю їх неуважливо й необачливо виймаю з кишені пачку цигарок. Фатальна помилка, бо я відразу ж чую знайому репліку:

— Та пригости ж!..

— Чи ти, бува, не кинув знову курити?

— Авжеж, — відказує цей Паганіні розтину трупів, безцеремонно порпаючись у пачці, щоб намацати найм'якшу цигарку.

Я примирливо зітхаю й подаю йому сірники.

— І щастить же мені: коли працюю з тобою, ти чомусь завжди утримуєшся від куріння. Утримування, яке мені дорого коштує.

Паганіні з насолодою затягується й добродушно пропонує мені:

— Кидай і ти!

— Дякую. Життя й без того так влаштоване, що весь час треба від чогось відмовлятися. Іноді доводиться відмовлятися й од медицини…

— Я вже це чув, — буркоче лікар. — Але не заперечуватиму, якщо ти ще раз повториш.

— Але ж ти не чув продовження.

— А саме?

— Я дуже страждав від того, що злидні не дозволили мені стати лікарем… Так, дуже страждав…

Тут я навмисно замовкаю, аж доки не чую запитання:

— Ну, й що ж потім?

— А потім — нічого, — відповідаю я. — Зустрів тебе й зрозумів, що я нічого не втратив.

— Я так і знав, що ти вигадаєш щось подібне… — зауважує судовий лікар без тіні образи.

Саме це найбільше дратує мене в цьому чоловікові — я ніколи не можу його розсердити. Називаю його Паганіні розтину трупів і «старим», хоч він лише на вісім років старший від мене, але ніщо не може зіпсувати його безхмарного настрою.