Дівчина зупиняється й дивиться на мене.

— Куди ми, власне, йдемо?

— Це запитання нам треба частіше ставити самим собі.

— Я поставила його у прямому значенні.

— Звідки мені знати? Здається, до вас… Чи, може, ви ще збираєтесь повернутися у «Варшаву»?

— Е, ні. Вже пізно. Мені час додому. Ідемо далі.

— Ви завжди так рано повертаєтесь додому?

— Як правило, завжди. Хоч і це вам здається невірогідним.

— Я нічого подібного не казав. І вчора ввечері ви теж так рано повернулися додому?

— Учора ввечері я взагалі не поверталась.

— Де ж ви були?

— Вашим запитанням немає кінця. Чи потрібні такі деталі?

— Та, про яку я запитую, потрібна. Вона ще потрібніша вам самій. Ви не чули такого слова: алібі?

Дівчина кидає на мене швидкий погляд, потім знову опускає очі: на тротуарі багато калюж.

— Наскільки я знаю, алібі вимагають від людини, яку в чомусь підозрюють, — каже спроквола вона.

— Нехай буде так. То де ви, кажете, були вчора ввечері? Впевнений, що ви вже надумали відповідь.

— Ночувала в подруги.

— Коли ви говорите, користуйтесь по можливості іменами й адресами, — терпляче пояснюю їй. — Формалізм, але так треба. І не забувайте, що все буде негайно й найдокладніше перевірено, й не тільки через ту загадкову подругу. Це також чистий формалізм, але такі правила гри. Отже?..

— Ви нестерпний… — зітхає дівчина. — Я була у Тома.

Я прикро вражений. Не її зізнанням, а дощем, що саме в цю мить полився як з відра.

Жанна швидким рухом розкриває парасольку.

— Ідіть під парасольку, — запрошує вона мене.

— Облиште. Не терплю парасольок. Тим більше жіночих.

— Дурниці. Йдіть, бо промокнете до кісток.

Вона сама притягує мене до себе, вхопивши під руку, і я, вражений, розмірковую над тим, наскільки в наші дні зменшився в людей страх перед представниками влади. Колись за таке хапання під руку арештовували.