— Вибачте. Прошу вас, — повторює він.

— А ти понад усе ще й мерзотник. Я це зрозумів одразу ж, як ти вдарив мене ззаду. А тепер бачу, що в тебе немає й краплини гідності.

— Яка там гідність… — мимрить Том. — Проти рожна не попреш.

— А проти чого попреш? Проти дітей? Ану, геть з-перед моїх очей… І не тіш себе ілюзіями: я дам тобі лише відстрочку.

Він покірливо рушає у зворотному напрямку — до «Варшави», навіть не глянувши на свою наречену. Жанна нерішуче дивиться на мене й збирається побігти слідом за ним.

— Ви залишіться, — кажу їй. — З вами я ще не закінчив.

— Ваші манери дуже швидко згрубіли.

— Манери відповідно до ситуації. Не люблю таких типів, як ваш наречений.

— Поки що він мені не наречений. Але й це може статися.

Обмінюючись такими люб'язними репліками, ми механічно рухаємось униз по бульвару.

— Що вас взагалі зв'язує з цим типом? — запитую я. — Чи ви разом учите уроки?

— Це теж стосується справи?

— Стосується вас. А можливо, й справи.

— Гадаю, що кожен сам собі пан.

— Паном може бути й раб, — зауважую я. — Між іншим, коли ви востаннє були в Маринова?

— Я ніколи не була в Маринова. Тобто ніколи не була сама.

— А з ким же?

— Один-два рази зі своєю тіткою. Щоб послухати, як добре було б, коли б ми побралися.

— Чому ваша тітка була так зацікавлена в цьому?

— Цілком зрозуміло: хотіла влаштувати моє майбутнє. Маринов був багатий. Ну, не такий, як колись, але одержував гроші під свого брата, продав дачу…

— Крім суми за дачу, яку він поклав на ощадкнижку, інших грошей у нього не знайдено.

— Цього я не знаю. Знаю, що він завжди був при грошах. Може, його обікрали.

— Хто, ви гадаєте, це зробив?

— Я над цим не задумувалась. І не вірю, що можу щось надумати. Я не інспектор міліції.