По обличчю дівчини пробігає нервовий дрож. Треба випередити кризу:

— Ну, ну, не шукайте виправдань. Ще трохи — і ви розплачетесь над своєю долею. Недавно я був в одній кімнаті того самого будинку, що схожий на мерця. Там немає пластмас і неонів, але загалом обстановка досить приємна. Не кажучи вже про господаря.

Жанна глузливо дивиться на мене. Криза минула.

— Скільки часу ви провели в тому раю?

— На жаль, у мене не було багато часу. Мене вже потягло до вас.

— Тим-то вам і здалося там так приємно, бо у вас не було багато часу. Інакше, коли б ви побули трохи більше… — Дівчина удає, ніби покашлює, й імітує голос: — «Не клади туди сумку — посунеш креслення». «Прошу тебе, не грайся олівцями, ними не розкладають пасьянс». «Не сідай тут». «Не чіпай там». «Чи вийдемо надвір? У мене немає часу виходити». «Ти не була цілий місяць у кіно? Я не був у кіно два місяці й ще живий…» А так усе чисто, ви маєте рацію… Навіть занадто чисто, якщо хочете знати мою думку. Так чисто, що можна вмерти з нудьги.

— Нудно, це так, — відступаю я. — Не те, що ділити окраєць хліба, даруйте, коньяку, зі справжнім героєм. «Ану, геть, поки не покуштував кулаків», «Де ти викопала цього дідугана», «Не прикидайся телепнем…» Справжній лев. Тільки з лякливих.

Дівчина ледь-ледь усміхається:

— Том не лякливий. Досі я не помічала в ньому цього. І не поспішайте робити висновки про людину з одного-двох слів. Ваші вислови теж не завжди дуже делікатні…

— Зате я ніколи не б'ю ззаду.

Вона удає, ніби не почула: