— Здається, дощу вже немає. Ходімо.

Рушаємо. Дощ справді майже вщух, парасольку закрито, і взагалі немає ніякої причини йти так близько одне біля одного. Але ми йдемо так само, і, здається, причина цього не тільки я.

Повіває холодний вітер. Дерева й ліхтарі хитають світло й тіні. Взагалі все це досить складне для змалювання словами.

— Грудень… Сумний місяць, — каже, ніби про себе, дівчина.

— Сумна чи весела погода — це залежить від людей, — філософськи зауважую я. — Здається мені, й життя так само.

— Ніхто сам не порядкує своїм життям.

— Ми заглиблюємось у бездонні теми… В кожнім разі, якщо людина не може сама влаштувати своє життя, найрозумніше звернутися по допомогу до того, хто справді в змозі допомогти їй.

— Ви природжений проповідник.

— Не маю таких здібностей. В мені промовляє найелементарніший практицизм.

— Так, добре було б знайти чоловіка, на якого можна спертися, — зітхає Жанна.

Вона майже пригорнулася до мене. Хочу їй про це сказати, але з певних причин промовчую.

— Якийсь чоловік… справжній… розумний і відвертий… і, по можливості, не дуже нудний…

Я не заперечую. Йдемо повільно, немов розмовляємо доторками плечей.

— Скажіть, будь ласка, після стількох запитань з вашого боку, чи дозволите ви мені поставити й вам одне запитання? — несподівано озивається дівчина.

— А чому ж ні.

— Ви завжди так ставитесь до жінок?

— Себто як це «так»?

— Так, як до об'єкта для допитів.

Тепер після глибоких тем настає черга слизьких. Добре, що ми дійшли до дверей будинку. Зупиняємось у темряві.

— Для мене навіть об'єкт допиту — це передусім людина, — сервірую я свою відповідь.

— Викрутились, — посміхається Жанна. — Що ж, хай буде так. Хоч би як там було, а я починаю думати, що ви не такий страшний, як здається на перший погляд.