Серед усієї цієї маси фамільних меблів вирізняються кілька з них, які, очевидно, претендуватимуть на певну роль у нашій історії. Важкий полірований стіл. На ньому — коробка цукерок, напівпорожня пляшка коньяку, дві недопиті чарки, одна — майже повна, друга — майже порожня. Біля столу — стільці, також два. У протилежному кінці кімнати стоїть масивне двоспальне ліжко. Над ліжком у рамці велика фотографія імпозантного чоловіка. На ліжку випростався сам «оригінал».

Завважую, що поза чоловіка досить стражденна. Надто коли взяти до уваги, що йому так лежати вічно або — не будемо перебільшувати — поки він зовсім не зітліє. Не подобається мені й вираз його обличчя, що не має нічого спільного з упевненою посмішкою на портреті. Хоч, між іншим, і та фотоусмішка теж не дуже подобається мені. В ній щось нахабне й визивне. Якщо долучити цю усмішку до навколишньої обстановки, можна дійти висновку, що господар у минулому був загалом задоволений своєю долею.

Оглядаючи пейзаж, я не забуваю одним оком стежити за маневрами свого приятеля — судового лікаря. Ця обережність зовсім не зайва, бо коли Паганіні схиляється над тілом, твердо вирішивши встановити діагноз, я дуже своєчасно вигукую:

— Лікарю, тільки не торкатися…

— Я знаю свою справу, хлопче, — бурчить віртуоз і відсмикує руки.

— Я й не сумніваюсь… Останнього разу на ножі вбивці ми знайшли стільки твоїх відбитків, що, коли б я хотів скоротити слідство, міг би спокійно затримати тебе.

За спиною в мене спалахує блискавка фотоапарата. Потім — друга, третя. Лейтенант знає своє діло, як, зрештою, і всі інші. Початок огляду. Початок нової справи. Початок нового робочого дня.

Колись геніальні детективи одним орлиним поглядом встановлювали все, в тому числі й прибране ім'я вбивці. А нам судилося просуватися черепашачими кроками. Загальні знімки. Вузлові знімки. Деталі. І писанина. Статичний огляд. Динамічний огляд. І писанина. Відбитки пальців. І писанина. Аж поки збирається цілий альбом сімейних знімків і документів, де бракує лише найважливішого: вбивство чи самогубство.