— Убивство чи самогубство? — повторюю я, цього разу вголос.

— Це скажеш ти, — бурчить судовий лікар.

— А коли настала смерть? — запитую я, дивлячись на будильник на нічному столику.

Будильник цокає виразно, металевим звуком, на відміну від годинників у романах, які спиняються саме в зловісну мить.

— Коли настала смерть? — повторює лікар, чухаючи тім'я, й додає:— Близько опівночі.

— Причина?

— Відчуваю запах гіркого мигдалю, — зауважує Паганіні.

— Це мені нагадує дитинство, — кажу я…

— А мені — ціаністий калій, — знизує плечима лікар.

— І ще щось скажеш?

— Потім. Взагалі, пиши — самогубство. Якщо ж тим часом з'явиться вбивця й зізнається у злочині, ми виправимо акт… А можеш піти й зворотним шляхом: шукай убивцю, якщо ж не знайдеш, напишемо, що це самогубство.

Тут мій приятель зненацька уриває свої мудрі поради і, напевно, осяяний раптовою ідеєю, наближається до столу й заміряється на майже порожню чарку.

— Лікарю, прошу вас… — майже стогне лейтенант.

Він відсмикує руку, потім нахиляється й обережно нюхає чарку:

— Так я й думав. Запах гіркого мигдалю й коньяку.

— Якого? «Плиски» чи «Екстри»?

— Покуштуй сам, — добродушно пропонує лікар. — Ти краще розумієшся на коньяках.

Він важко дивиться на мене, явно засмучений тим, що ми багато мудруємо над очевидними речами.

— Все настільки зрозуміло, що лише такий, як ти, мізантроп може припускати вбивство.

— Правильно, — киваю я. — Особливо, якби не було другої чарки. Але коли п'ють двоє, а після гульні залишається тільки один труп, належить усе-таки перевірити, хто цей другий, що так легко переніс ціаністий калій.