— Ви що — жартуєте? — вигукує Колев. — Що може мати спільного Євтимова з… з…

Не знаю, що в мене на обличчі, але всі чомусь думають, ніби я жартую.

— Що спільного може мати вона з отруєнням Маринова? Ви про це запитуєте? Якщо про це, то, гадаю, можу вам відповісти. Щойно я був у Євтимової. Показав їй оці папери. Жінка все збагнула. Взагалі я переконався, що з жінками порозумітися легше. Вона визнала, що взяла ціаністий калій для якихось дослідів, що частина отрути лишилася невикористаною, що згодом Маринов попросив її зробити йому послугу — дати цю жахливу рідину, що вона йому дала…

— Це дурниці. Вона й уві сні не бачила Маринова. Вона з ним не була знайома.

— І в мене було таке саме враження. Але Євтимова стверджує, що була з ним знайома і саме через вас. Отже, все співпадає. Особливо, якщо ви заперечуєте. Заглибимось ще далі…

Я закурюю цигарку й удаю, що збираюсь іти.

— Але ви не смієте… Ви не маєте права… Вона просто не розуміє, що верзе… Гадає, що в такий спосіб рятує мене…

— Нічого вона не гадає, — коротко зауважую я. — Вона справді рятує вас. Винуватець відомий. Справу закінчено. Щасливої відпустки!

Колев сидить, схиливши голову над столом, немов іще раз обдумує почуте. Мої останні слова повертають його із забуття:

— Годі. Євтимова не винна.

— В такому разі винні ви. Третя можливість виключена. Не будемо гаяти часу: скільки вам заплатив Маринов?

Колев повільно підводиться з-за столу, наче загіпнотизований, і наближається до мене із зблідлим од гніву обличчям:

— Слухай, інспекторе! Ти якось казав, що чиниш розправу над шахраями, та, мабуть, давно забув, що на цьому світі є ще й інші люди. Нічого мені твій Маринов не платив. І я б нічого від нього не прийняв. Якщо хочеш знати, то це я йому сплатив. Сплатив отрутою, щоб під три чорти послати твого Маринова. Розумієш?

Тепер уже «мій» Маринов. Наче це я народив і виховав його. Спробуй порозумітися з такими неврастеніками.