— Атож.

Незважаючи на запрошення, лікар не дуже вдячний мені за те, що я дав йому маленький перепочинок.

Коли я бачу медичні книги, у шлунку в мене починає щось стискатися. Перша любов ніколи не забувається. Із заздрістю дивлюся на розкриті на столі томи й відчуваю, що Колев спостерігає за мною. На його обличчі з'являється несподівана посмішка, яка розгладжує похмурі зморшки:

— Це не судова медицина…

— Судова чи ні, а медицина завжди цікава, — кажу я. — Є в мене один друг, який просто марив медициною, як дехто марить великим коханням… А потім…

— Що потім? — запитує лікар.

Я недбало махаю рукою:

— Потім з того нічого не вийшло… Але то вже інша історія. А зараз повернімося до нашої. Я бачу, ви трудитесь у поті чола. Мабуть, наукова праця. І, напевно, у дуже напруженій стадії. Виникає логічне запитання: чому все це повинно пропасти?..

— Ваше співчуття мене зворушує, але я вас не розумію.

— Я кажу: пропасти… отак раптом полетіти шкереберть.

— Чого ж воно полетить?

— Через вас. Через те, що ви зробили дурницю. Через те, що ви продали Маринову ціаністий калій. До речі, скільки вам заплатив небіжчик за доставку, перш ніж він став небіжчиком?

Обличчя Колева знову спохмурніло:

— Нічого я не продавав. Нічого мені не платили.

— Послухайте, лікарю, — кажу я. — Бувають моменти, коли наполегливість дає наслідки. Наприклад, якщо пишеш наукову працю. Але бувають і інші, коли треба згортати прапори. Бачите оце?

Я виймаю з кишені копії списків і показую йому.

— Не розумію, — пручається лікар.

— А якщо я покажу вам тут прізвище Євтимової, вашої родички, біолога, тоді ви зрозумієте?

Він заперечливо хитає головою:

— Нічого не розумію.

— Шкода, — засмучено знизую плечима. — Отже, я помилився. Отже, залишається: шерше ля фам! Треба затримати Євтимову.